Поделиться:

" Та може я й хочу бути божевільною ... "

Пытаясь следовать своему новогоднему обещанию – закончить все неоконченное, в т.ч. и свои недописанные рассказы и стихи, я перебирала свои давние записи. И вот нашла мой первый более-менее полноценный рассказ, написанный в 2014 году. Я даже помню, как сочиняла его в электричке, пока ехала с учёбы домой. Чем только была забита моя голова...

***

«Ті, що біжать»

- Дівчино, Ваш квиток, будь-ласка. Агов, дівчино.

Я не відразу второпала, що відбувається. Чийсь голос долинав до мене звідкілясь, та я не розуміла жодного слова. Все, що мене оточувало, скидалось на марення. Врешті, винирнувши зі своїх роздумів, я вирішила з’ясувати, хто ж перервав мій політ фантазії. Відвернувшись від вікна, я відразу побачила молодого чоловіка, що стояв у синій сорочці і тримав в руці апарат для видачі квитків. Він явно був роздратований через необхідність чекати. Пасажири, що сиділи поряд, почали з цікавістю на мене коситись. Вони напевно вже й подумали, що я глуха, або ж просто тупувата. А цей чолов’яга стоїть наді мною, мабуть, вже кілька хвилин, встромивши свій погляд і в мою постать.

- Ви мене чуєте? Ваш квиток, будь-ласка. У Вас є квиток? - в нього здавали нерви, не варто було випробовувати їх більше, тому я почала шукати свій проїзний. Мізкувала я ще не надто добре, і це не додавало мені швидкості. Знаєте, таке буває, коли ти тільки-но заснув і вже бачив білих баранчиків, а тебе хтось будить, і намагається пояснити тобі теорему Ферма. Та я нарешті знайшла той злощасний квиток, відчуваючи неймовірну ніяковість перед всіма. Охочих подивитись на цю виставу було багато, але мені в головній ролі було якось не по собі. Тоді я й зрозуміла сенс виразу «провалитись під землю» або ж, в моєму випадку, під вагон електропоїзда, в якому і виникла вся ця колотнеча. Зробивши якомога невинныше обличчя, з присмаком вибачення, я протягнула нарешті знайдений папірець тому дядьку. Він невдоволено подивився, кивнув, мов все в порядку, і пішов далі, але перед цим демонстративно закотивши очі. Ох, постійно всі закочують очі, коли їх щось не влаштовує. Я теж це вмію робити. Правду кажучи, я постійно так роблю, сама не знаю чому. Але інколи зустрічаєш таку людину, що й сказати їй нічого, і хотів би натякнути, що вона верзе повну нісенітницю, що ні на яку голову не налазить, але й слів добрати не змога. Можна було б вигадати звичайно довгу розумну промову, прочитати цілу лекцію про необхідність піднесення над самим собою, що кожен день – це боротьба, і кожну мить ми перемагаємо самі себе і водночас створюємо заново, але хіба вони второпають про що я говорю? От і залишається просто закочувати очі.

Я озирнулась до вікна аби зрозуміти, яку зупинку проїхала, щоб не проґавити свою. Заїхали, як виявилось, вже далеко, але колихатись в вагоні залишалось ще доволі довго. Остаточно прийшовши до тями,я відчула легке роздратування на саму себе. Я знову це зробила! Постійно так! Я просто провалююсь до себе в голову, якщо ви розумієте про що я, і живу лише тим, що існує в мене в свідомому чи то несвідомому світі. Я сама досі не втямлю куди я потрапляю та головне - навіщо це мені потрібно? Можливо, таке траплялось і з вами. В такі моменти я перебуваю ніби під гіпнозом власних думок. Я не знаю точно, адже ніколи не бачила як це виглядає зі сторони. Однак, як би то не було, мені подобається думати. А їзда в електропоїзді просто ідеальне місце для цього, як на мене. Надзвичайно приємно сидіти отак біля вікна, дивитися на пейзажі, що минають, і міркувати, прокручуючи події, що давно минули, та мріяти про майбутнє, якому ніколи не доведеться справдитись...

Та ще більше я люблю дивитись на залізні рейки, що несуться паралельно потягу. Вони горять сріблястим світлом, відбиваючи промені сонця, що мали необережність впасти на їх стальну поверхню. Мій погляд мимоволі впивається в них, вони ніби зачаровують мене своєю байдужість. Куди вони біжать, куди поспішають? Їх не турбують ані електропоїзди, що мчаться повз, ані їх пасажири. Вони просто мають бігти вперед, не зупиняючись ні на мить, зникаючи за небокраєм. І постійно вони в русі, постійно. Та чи знають вони куди біжать?. Я хочу відірватися від них, залишити позаду, але вони тримають мене, і я не можу відвести очей. Вони все мчать в даль, залишаючи без уваги безкінечні похмурі декорації дерев, будинків та полів, що розляглися трохи поодаль. Як одноманітні кадри зі старого фільму, що змінюються один за одним. Ці краєвиди не приваблюють вже ані місцевих, ані пасажирів, всі занадто звикли до цієї сірості. Ми втрачаємо інтерес до повсякденного, стираємо фарби з буденних справ, а згодом самі через це себе жаліємо, бо врешті-решт втрачаємо цікавість до власного життя. Сумно іноді стає від таких от міркувань. Сумно. Але вже краще так, аніж обрати шлях байдужості, застрягнути в трясовині втрачених сподівань, нездійсненних мрій та нереалізованих ідей, змиритись з цим, і позбавити себе будь-якої надії на те, що ще не все втрачено. Я дивлюся на людей, що оточують мене і читаю в їхніх очах цю байдужість, в інших бачу легкий вогник, який ще зігріває їхні серця, але деякі просто таки горять мріями. Мені здається, що вони випромінюють світло і тепло, аби вони могли зігріти тих, чиї серця закам’яніли. Ці одиниці рятують нас всіх, нехай і не розуміють цього. Вони тримають ввесь світ на власних плечах, доки ми сидимо на задніх рядах кінотеатру з насупленими обличчями. Бо ми змирились, здались, або ж навіть і не зробили жодної спроби перебратись хоча б на один ряд ближче.

А смужки все біжать: чи то вони за мною, чи то я ніяк їх не наздожену. Вони здаються безкінечними, ніхто вже й не скаже де їх початок, ніхто не знайде і їх кінця. Так і я біжу, як біжать вони. Та якщо я зупинюсь, вони продовжать свій шлях без мене.

Дві сріблясті змійки в’ються далі вперед, прискорюючи рух потяга і моїх думок. Вони випереджують мене та залишаючись позаду одночасно. Тягнуть мене за собою, дають ґрунт для роздумів, своїм блиском підтримують блиск і в моїх очах. Варто мені відволіктись, лише на мить забутись, як ті смужки засліпляють мене, повертаючи мої роздуми назад. Я в їхньому полоні, занадто багато спогадів тепер я пов’язую саме з цими смужками. Вони не дають мені перестати думати про те, чим я живу зараз, чим жила в минулому. А мені інколи так хочеться кинути все там – ще на самому початку, і знайти нову дорогу по життю, нові нікому невідомі стежини, призначені долею мені одній. Нехай навіть я не вірю в долю, нехай це все дурниці, але ж суть не в цьому. Але що все таки змушує мене мати віру, що мій маршрут давним-давно визначений. Ким? І головне – навіщо? Не питайте мене, я не знаю відповіді, я просто так відчуваю, відчуваю власним серцем. Дивно, напевно, говорити так в століття, де на першому місці стоїть здоровий глузд і ясний розум. А я говорю про такі абстрактні речі як почуття. Та мені шкода, що ми розучились відчувати і вірити. Все повинно підтверджуватись незаперечними фактами, все потребує письмових пояснень. Але даремно шукати людські істини в наукових експериментах.

Мій погляд знову направлений на пасажирів. Навколо мене ті ж вирази обличчя, яке було не так давно і на моєму. Той же розгублений погляд, ті ж набряклі повіки, ті ж лукаві посмішки. Чому так стається, що в один момент ми перестаємо жити, стаємо механізмами, запрограмованими на визначені дії напротязі дня, місяця, року, а тоді й всього життя? Нас нічим не здивуєш, нічим не відволікти від абсолютно непотрібних дій. Сьогодні все повинно бути так, як було вчора, і так буде й завтра. Все за розкладом: радість, гнів, депресія, добродіяння, дружба і навіть кохання. Як дивно за всім цим спостерігати, тривожно і трохи не по собі. Але ми звикли так жити, точніше, так існувати. Такими нас виховало суспільство, загнавши кожного у вузьку область визначеної частини життя, навчило підкорятися, йти шляхом найменшого спротиву, боятися труднощів, і що, не менш важливе при цьому – мовчати. Байдужість людей лякає мене, але ще більше лякає те, що ми просто перетворюємося в дресированих тварин: робити те, що кажуть, думати так, як дозволять, задовольнятись тим – що дадуть. Боляче стає від цього, так нестерпно прикро. Хочеться ламати стіни, вистроєні між людьми, показати сонце за вікном, що світить яскравіше за електричну лампочки в наших пустих домівках.

Та я не завжди відчувала те, що тепер ніяк не можу викинути з голови. Цього занадто багато для мене. Я шукала істини і от, коли наблизилась на кілька кроків, я не готова сприймати все так. Хоч до справжньої істини мені ще йти сотні кілометрів, я вже засліплена її безжалісною відвертістю.

Лише кілька тижнів тому я їхала так само, дивилась на ці ж пейзажі та розглядала пасажирів. Але тоді я могла думати лише про одне: звідки, звідки в мені стільки злості і ненависті до оточуючих? Тоді я розмірковувала про те, що я не хочу бути такою, але що це вони, вони змушують мене, підштовхують до необдуманих вчинків своїми словами, поглядами, рухами, навіть запахом. О, як мені були набридли ті дешеві парфуми. Я запитувала подумки людей: «Ви думаєте вони роблять вас привабливими? Ха! Та ніколи! Ними та всією своєю фальшивою зовнішністю ви хочете здаватися кращими, гарнішими, ефектнішими. Це настільки видно, що мене нудить від цього. Гнилу душу не замаскуєш нічим. Ви самі себе видаєте тільки-но відкриваєте рота. Краще вже мовчіть, так хоча б деяким ідіотам ви здаєтесь привабливими». Я просто таки бажала позбутись цього відчуття, але я все рівно всіх ненавиділа. Якби вони могли прочитати мої тодішні думки, навряд чи вони навіть посміли подивитись мені в очі.

В мене ніби все кипіло. Мені потрібно було щось зробити, кудись подіти всю цю ненависть. Або я виплесну все на оточуючих, або залишу в собі. Але в мені тоды більше не залишалось місця для таких почуттів, я була переповнена, і здавалось, ще одна краплина - і всі захлинуться цією рідиною.

Щось знову змусило мене відволіктись. Позаду мене роздався гучний сміх. Одна з дівчат, мабуть, подумала, що сказала дещо досить дотепне, але повинна я вас завірити, це чистісінька неправда. Мимоволі я прислухалась до розмови. З усієї балаканини було зрозуміло, що двоє дівчат вели розмову про іншу, що сиділа навпроти них. Я обернулась, аби подивитись, що ж привернуло їхню увагу. Дійсно, поряд з ними вона здавалась сірою мишкою, явно із заниженою самооцінкою, та без найменшого відчуття власної гідності. Вона сиділа навпроти них, читаючи якусь книжечку, але погляд її зупинився на одному місці, видно вона теж прислухалась до розмови. Її видавали очі, готові пустити сльози на ледве почервонілі щічки. Їй було соромно. Я була певна, подумки вона вже карає себе всіма можливими способами. Але ж здогадайтесь за що! Та за те, що вона не така «крута», як ці дві пришелепуваті, які глузують з неї! Але цій дівчинці, аби стати на один рівень з ними, треба було б опуститись нижче на кілька стадій еволюційного розвитку. О, як мені хотілось сказати їй, що вона краща за цих дуреп. Що вони не заслуговують і її погляду в їхній бік, не те що її сліз, які вона буде проливати в подушку вночі, не маючи змогу навіть хлипати вголос, аби не розбудити маму, що спить поруч. А вони все сміялися, роблячи як їм здавалося досить вдалі натяки то про її простеньку зачіску, то про немодну кофтинку.

Я не можу терпіти коли люди починають говорити натяками, думаючи, що це виглядає досить кмітливо і дотепно. Вся їхня мова – це лише невдалі спроби зробити боляче людям, які їх оточують. Що може стати гіршим, аніж незмога сказати правду в очі, а намагання прикрити її досить вузькими і примітивними натяками? Які зачіпають тебе не так своїм змістом, як тупістю, вибачте за відвертість, яка в них закладена першочергово, а також формою, в якій вони викладені. Не варто думати, що це дає вам честь. Ви не настільки володієте лексикою, щоб підібрати хоча б слова, які відповідали б ситуації, що склалася. Та навіщо збагачувати себе читаючи книги – це для вас пусте витрачання часу, краще провести свій час за плітками, соціальній павутині, щоб знайти нову тему для нових пліток. Або ж всю ніч розважатися в клубі, а потім цілий день висипатись, і бути схожим, скоріше на хронічного хворого, аніж на сучасну високоосвічену, грамоту, розвинену особистість.

Нікому не потрібна особистість. Все тепер сприймається зовнішньо. Люди втратили відчуття істинної краси. Тепер для того, щоб бути вищим за інших, необхідний яскравий макіяж та дурнуваті, мало пов’язані між собою слова, що витікають з наших уст як отруйний газ. Якщо ви заражені деградацією, не потрібно травити інших, вони ще мають можливість не сплюндрувати своє власне життя…

Мені було шкода цю дівчину, справді шкода, але їй зараз потрібна була зовсім не жалість, а проста підтримка, і можливо трохи жорстко вправити мізки, бо вони в неї є, не те що в тих задавак. Та використовує вона їх лише на осуд самої себе, на самокритику та самобичування. Потрібно лише направити її в потрібне русло. І вона обов’язково знайде його сама, але якщо хтось допоможе їй, це попередить багато сліз і страждань...

Я теж була в схожій ситуації. Я теж була розчарована й зневірена в собі. Єдиний висновок, який я могла про себе зробити, це те, що бути невдахою по життю – моє покликання. Бути сірою мишкою, нездатною ні на сміливі вчинки ні на значущі кроки. Я вірила лише в те, що отак і буду стояти на місці: з дня у день, з року в рік. Іноді мені здавалось, що мене абсолютно ніхто не розуміє, що мої прості бажання, такі буденні і звичайні ніхто не може побачити, навіть якби я кричала, що є сили. І ніхто б, напевно, навіть не подивився в мій бік. Я просто не існувала. Та чи так було завжди? Невже я народилась такою? Я не вірила в це. Я пам’ятаю з дитинства небагато, але те, що я все ж пам’ятаю, дає мені змогу зробити певні висновки - я була іншою, кардинально іншою. Я могла робити спонтанні речі, виражати свої емоції: сміятися від радості, плакати від образи, але це було хоч щось. Тепер я сміюсь, але душа моя плаче, я ніколи не скажу щиро про себе, я нікому не відкриваюсь, я не вірю ані в дружбу, ані в кохання. Не вірю. А може переконую лише себе в тому, що цього не існує, тому що сама не здатна на такі почуття. Я не та, ким хотіла бути, живу не так, як мріяла, роблю те, що ненавиджу. Я застряла в цьому всьому, я скована рутиною свого даремного існування. Якщо мене завтра не стане, ніхто не пожалкує, ніхто не проллє ні сльозини за мною, ніхто не принесе мені квітів. Пройдуть місяці, і ніхто не згадає ані мого імені, ані рис мого обличчя, ані те, якою я була. Бо я була ніким і так назавжди залишуся безіменно загубленою між часами і просторами.

Такі погляди лише створювали додаткові бар’єри на моєму життєвому шляху, яких і так доволі достатньо. Не варто самим ускладнювати собі існування.

Та згадуючи себе тоді, я дивуюсь одній речі - все ж таки, не зважаючи на те, що ставила я себе як особистість так низько, але я вірила, і це я розумію як ніколи, вірила, що є кращою аніж ті, кого я піднімала вище себе. Як би там не було, але всі ми віримо в те, що ми кращі за тих, хто оточує нас, в якій би ситуації не опинились. Ми просто надто егоїстичні по своїй природі аби вести себе інакше. І ті дівчата, що кепкують, бо інше їм і в голову не прийде, щиро переконані, що вони найкращі на цілім світі, і та ж мишка, хоча й боїться таких думок, але в душі щиро вірить, що краща за них.

Всі ми думаємо, що є ліпшими, ніж інші. Що вони не йдуть ні в яке порівняння з нами, бо ми або більш досвідчені, або більш кмітливі, або більш красиві. Більш…

Та якщо ми всі такі особливі і маємо чогось «більш» - чи чекає на нас щось таке ж особливе? Ні. Та якби ми і отримували те, що справді заслуговуємо, навряд чи були задоволені. Але, все ж, ми сподіваємося в існування нашого високого призначення. Можливо, нам просто не залишилось у що вірити, крім як у нас самих? А коли прийде час, щоб попрощатись з цим світом, ми відчуємо колосальне розчарування, ми обмануті, розбиті, і не існує ніякого виняткового призначення. Ми такі ж як і всі інші мільярди простих людей, без цілі і місії. А захочеться дізнатись тоді, для чого ми жили, хто ж ми все-таки? Хто? Але буде запізно…

А на що ми сподівались? На диво? Його не існує. Я не хочу в це вірити, але мені все більше здається, що то просто вигадки романтиків, так само як і казки про вірне кохання, дружбу і людську щирість. Віра в неіснуюче підтримує в них віру у власне покликання. Ох, як все-таки жаль, що більше нам вірити немає у що…

Доки я літаю в хмарах, смужки біжать в далечінь, намагаючись наздогнати плин моїх роздумів. Біжать, прокладаючи свій шлях все глибше. Вони пронизують мене, змушують думати про все це, шукати відповіді на риторичні запитання. Навіщо воно мені? Я знаю лише те, що мені дозволено знати про життя. Питання в тому, чи хочу я знати більше, адже чим більше ти розумієш, тим більше нових запитань постають перед тобою. І ти можеш вічно шукати відвіти на них, але так і не дістанешся правди.

Я шукаю її. Це і є моя правда. Але я так часто збиваюсь з дороги. Доки мій Ангел-охоронець не підніме мене з безодні і не вкаже на світло, я так і буду блукати в темряві. В такі моменти я думаю про свою сутність, якою вона є насправді. Часто кажуть, що людина – це поєднання двох протилежних елементів – її доброї та злої половин. Я так часто відчуваю пустоту в собі. Вона з’являється час-від-часу, тоді я і думаю: де ж бодай одна з моїх частин? В мені не залишається нічого, окрім цих сріблястих смуг, що вічно біжать. Всі ці нікому непотрібні слова – це лише оболонка, що приховує насправді пустоту мого серця. От звідки береться і цей приречений погляд, в якому немає ані таємниці, ані прихованого сенсу.

Сенс...

Його інколи так наполегливо шукають люди, коли вдивляються в моє обличчя. Вони думають, що в мене просто щось трапилось, що я засмучена, а я просто втратила розуміння свого існування. Моя розгубленість лише породжує запитання: скільки людей втратили і свій сенс життя? Скільки з них стоять зараз на віконній рамі, приставляють до скроні пістолет, вдивляються в чорну гладь води під мостом? Їх не врятують інші, та можливо, ми повинні врятувати себе самі? Я не надто розумна і розсудлива, але одне я в одному я все ж певна – ні за які проблеми, негаразди, нехай навіть через повну зневіру і втрату абсолютно всього, що ви мали, та ви не маєте платити найціннішим – своїм власним життя. Воно безцінне, і дане воно не просто так. Не для того, щоб укладати таку нерівнозначну угоду зі смертю.

Це лише мої припущення. Але насправді, чи не все наше життя це лише одні теорії, закономірності, алгоритми? Можливо вже досить намагатись спрогнозувати своє життя, а почати, нарешті, просто насолоджуватись цим даром.

Я зовсім заплуталась у своїх міркуваннях. Я не хочу повертатись на кілька тижнів назад, коли все те, про що я говорю зараз, змушувало мене страждати. Тоді я їхала з одною лиш фразою в моїй голові: «все скінчено», хоча це і виявилось початком. Стільки все-таки думок рояться в моїй голові, їм там є де розвернутись, але вони так і залишаться просто моїми думами. Ніхто, крім мене, не дізнається про них, ніхто з пасажирів дивлячись на мене, не почує цей мовчазний крик.

Іноді ввесь цей світ зводить мене з розуму. Та може я й хочу бути божевільною? Можливо я хочу, щоб все-таки та моя чаша переповнилась і полилася через край, щоб потім можна було наповнити її чимось новим, справжнім, живим…та хоча б чимось.

Я знову оглядаюсь по сторонам. Люди сидять з такими ж байдужими і тьмяними обличчями. Вони й не помічають як в мені перевертається ввесь світ. Вони не змінились, але змінююсь я сама. Я просто стала бачити глибше. Як хочеться встати, закричати їм, щоб і вони прокинулись і повірили в те, що хочуть, а не в те, в що їх змусили вірити. Досить цих інструкцій, за якими ми живемо з дня у день. Все в загальних рисах, жодної індивідуальності, жодного відхилення від правил. Хочеться підійти до тої дівчинки, що сидить позаду, наповнити її спрагою до життя, вірою в себе і бажанням змінити цей світ! Бо ж він має стільки нюансів, стільки відтінків, а ми бачимо все в одному кольорі. Ось чому зникає щирість, їй просто немає місця серед всіх цих правил. Та хіба ми не можемо робити все, що робимо сьогодні додаючи хоч краплю щирості. Невже кохання від цього не стане яскравішим, дружба – міцнішою, а саме життя – світлішим? Щирість, куди вона поділась із наших сердець?

А смужки все біжать… так дивно дивитись на них тепер і згадувати як я вперше подивилась на них по-новому. Вони тоді не змінились аніскільки, але чомусь набули для мене абсолютно нового значення, напевно як і все інше. По суті, вони і є моє життя. Я залежна від них, та можу сама обирати напрям руху. І я не змушу людей розуміти мене, але я примушу їх думати, я викличу їх подив – та вони почнуть шукати пояснення, я зміню себе – і вони почнуть змінюватись, ідучи за своїми сріблястими смужками.

А смужки все біжать, і біжать…

***

Ось мій потяг і зупинився, і я повільно виходжу з вагона на перон вокзалу. Я була тут не один раз. І сьогодні я пригадую як тоді вперше преді мною відкрилось все з протилежної сторони. Я дивуюсь неуважності інших людей: ми дивимося на одні і ті ж речі, але бачимо різне. Та я ще впізнаю в них себе, ув’язнену без права вибору, за решіткою власник упереджень.

Яке все-таки дивна річ – життя! Століттями її пізнають найвидатніші філософи і вчені, виводячи принципи, які по своїй суті, аніскільки не допоможуть нам розібратись у власному існуванні. Ми переконуємо себе, що те, повинно бути таким, а не інакшим, що люди повинні вести себе виключно таким чином, що ми зобов’язані робити так, і аж ніяк не по-іншому. Що за ці дії нас осудять, а за ті – будуть захоплюватись. Дивно, що ми підкоряємось цим безглуздим стереотипам, ні на секунду не замислюючись про наші істинні бажання, відкидаючи все, що моє здоровий глузд, але чимось відрізняється від загальних уявлень про життя і вчинки людини.

Занадто багато одним разом повалилося на мене, знищуючи крихкий світ, збудований з обманливих надій. І тоді все змінюється, хоч і залишається таким як було, все втрачає колір, хоч і набуває яскравості, все вмирає, хоч і зароджується нове життя...

Але колись, і я в це вірю, настане момент прозріння, і не важливо скільки вам тоді буде років – шість чи шістдесят, і завіса спаде з ваших очей. Світ стане чіткішим, життя яснішим, а розуміння відкриє шлях до таємних мрій, які так довго помирали в серці, боячись привернути до себе увагу. Та все буде закономірно, аби щось отримати, потрібно щось втратити. Життя потребує балансу. Тільки сильні почуття дають стимули. Це завжди втрата, завжди біль, і завжди труднощі, але від цього сильні стануть ще сильнішими, а слабкі наберуться мужності, щоб наступного разу перебороти самих себе. Життя дає нам не один шанс на щастя, їх багато, їх насправді так багато. Просто ми чекаємо чогось особливого, і коли цей один з тисячі шансів здається для нас найбільш переконливим, ми уявляємо, що це той самий момент – або все, або нічого. Той, хто його все ж упускає, перестає чекати, і просто не помічає наступних подарунків долі, переконуючи себе, що вже втратив єдиний. Так по-дурному ми ведемо себе: варто лише один раз розчаруватись, і ми назавжди опускаємо руки. Тому, лише деякі в майбутньому взнають прозріння, зможуть побачити істинне обличчя життя, всі інші, нажаль, будуть до кінця своїх днів шкодувати про упущені моменти.

Отак от ми йдемо по життю між двома смугами, між відвертою реальністю і утопічними мріями, у сутінках чи при яскравому світлі, між неприкритою правдою та солодкою брехнею. Але йдучи посередині ми не можемо повністю зануритися в щось одне, але ми можемо підійти хоча б трохи ближче до однієї зі сторін. А от до якої – це вже вирішувати кожному з нас…

2014

182391182392

alt

Вы не можете оставлять комментарии